Начальник управління карного розшуку поліції в Луганській області полковник поліції Віталій Тарасов розповів про один з найскладніших періодів життя та служби, про рік, який змінив все, та специфіку роботи в умовах терористичної загрози.
– Розкажіть, як та чому вирішили стати правоохоронцем?
– Чесно кажучи, я завжди знав, що буду міліціонером. Робота у міліції для мене – продовження династії. Мій дідусь – співробітник міліції, батько – співробітник міліції, декілька родичів - офіцери міліції вже на пенсії. Я вступив до Луганської академії внутрішніх справ ім. Е.О.Дидоренка, навчався на оперативному факультеті. Після закінчення навчання, у 2002 році, лейтенантом міліції був направлений на подальше проходження служби до відділу карного розшуку у Жовтневому районному відділу міліції м. Луганська. Саме звідси і почалось моє життя оперативника.
Я розумів, що робота у розшуку – це великі навантаження. На сім’ю і домашні справи залишається обмаль часу. Свого батька дуже рідко бачив вдома. Але завжди пишався і ним, і дідусем. Вони мені завжди казали, що міліціонер – це дуже почесне звання, бо саме від нього залежить буде справедливість чи ні.
У 2006 році перевівся на службу до обласного Управління карного розшуку до відділу по розшуку злочинців, де працювали справжні аси оперативної роботи. Працював з ними, вчився від них, набирався досвіду. Так і став тим, ким став. Просто розумієте, мене моя робота надихає. Я живу нею. Це постійне спілкування з великою кількістю абсолютно різних людей. Розплутування найскладніших ситуацій, розкриття злочинів, які на перший погляд здаються взагалі не «підйомними», – все це затягує і навіть неможливо уявити життя без цього всього.
– У 2014 році ви обіймали посаду заступника начальника управління карного розшуку обласного управління. Розкажіть про тогорічні події.
– Сказати, що було складно, це – просто промовчати. Сьогодні ми всі є учасниками створення нових сторінок історії нашої країни. Хтось в більшій мірі, хтось ні. Я пишаюсь тим, що разом зі своїми товаришами у 2014 році ми були не просто спостерігачами, а захищали свою землю зі зброєю в руках.
Знаєте, вкотре аналізую ту ситуацію, перебираю факти і вкотре переконуюся – всі події ретельно планувалися. Сьогодні ми стикаємося з людьми, які захоплювали в Луганську адміністративні будівлі. Ми працювали по лінії діяльності незаконних збройних формувань. Так от, вивчаючи минуле цих людей, ми спостерігали таку картину. На Луганщину вони приїхали з РФ чи інших регіонів України ще з періоду 2007-2008 років. Вивчали обстановку, щоб в 2014 році виконати свою, так би мовити, «місію» - спровокувати війну. Висновок напрошується однозначний: свою агресію по відношенню до Донбасу, України в цілому, Росія виношувала не один рік. Фактів тому достатньо.
– Можете розповісти ще про деякі з них?
– Візьмемо до прикладу ситуацію із захопленням будівлі СБУ. Ніхто не міг припустити, що може виявитись така кількість зброї. В загальній кількості було понад півтори тисячі різного виду зброї. Такий масштаб озброєння не мали навіть військові підрозділи, розташовані на території області. Близько трьох сотень осіб, очолювані працівниками спецслужб РФ, отримали зброю, стали боєздатним загоном і захопили будівлю СБУ. Тогочасні відділи міліції мали в наявності близько 20 автоматів, а по області, можливо на десяток більше.
Більш того, ще до подій ми отримували оперативну інформацію про те, що близько 200 осіб, в основному мешканці Станично-Луганського та Краснодонського районів, проходили навчання у військових таборах поблизу Новошахтинська Ростовської області. Йдеться про так званих казаків.
Ми не мали жодної підозри стосовно того, що за цим дійсно може стояти. Але сталося те, що сталося.
– Як працювали тоді в умовах дестабілізації та постійних провокацій?
– Складно. Інформація про арсенал озброєння, залишеного в СБУ, доволі швидко розповсюдилась по місту. Це тримало населення в напрузі, адже ця зброя врешті могла й «заговорити». Нам, правоохоронцям, було поставлене завдання: жоден автомат не повинен покинути стіни СБУ і не натворити біди.
З 6 по 29 квітня нам це вдавалося робити, різними способами . Серед тих, хто облаштувався в СБУ, були і наші люди, які інформували про процеси, що там відбувались. Так, саме нам, співробітникам міліції, доводилося працювати у цьому напрямку. В обласному управлінні карного розшуку нас було 66 працівників і всі вони залишились вірні присязі. Ось ми і займалися документуванням злочинної діяльності бойовиків.
Але окрім документування цього, траплялись випадки протистояння, схожі на бойові зіткнення. Був випадок, коли бойовики їхали на мікроавтобусі захоплювати будівлю міліції в Антрациті. Тоді ми з колегами зустріли їх поблизу Красного Луча і не дали просунутись далі. Стояли непохитно, давши зрозуміти, що є сила, яка здатна на рішучі дії і супротив.
– Пам’ятаєте відбиття першого штурму будівлі обласного управління міліції?
– Звісно, це було 29 квітня. Тоді зібралося близько семи тисяч населення. Серед натовпу ходили бойовики зі зброєю, час від часу вони стріляли по вікнам та воротам управління. Пізніше я зрозумів, що мирне населення підтягували спеціально, одночасно змушуючи нас відкрити вогонь. Їм потрібна була провокація, вони використовували звичайних людей, наших громадян, ховаючись за їхні спини. Для картинки російських телерепортерів це було б дуже вигідно, проте нашим завданням було недопущення жертв серед мирного населення. Тоді ми втримали натиск і протримали його 20 днів, до захоплення 18 травня.
– Як події розгорталися потім?
– То був незрозумілий час. Після захвату ОДА і обласного управління внутрішніх справ їхні апарати виїхали до Сватового. Але не всі. З числа співробітників розшуку були створені спеціальні групи, які залишились в Луганську і збирали інформацію про пересування ворога, наявність його блокпостів. Дана інформація допомагала нашим військам розуміти ситуацію і при підході бойовиків діяти більш оперативно. Зі мною залишилися всі співробітники.
Наприкінці травня ми отримали наказ повертатися назад зі Сватового до Луганська. Нас було шестеро. На мосту у Щасті нас оточили близько 30 бойовиків зі зброєю в руках. Ми не приховували, що ми з міліції, сили були більше ніж просто нерівними, і вони взяли нас полон. Це був перший такий випадок, і чого далі чекати – ми не знали.
Привезли нас до будівлі СБУ і розмістили в різні камери підвалу. Під час допиту бойовики намагалися дізнатися, які завдання ми виконували. Схиляли перейти на їх бік. Досі не можу повірити, що вийшов звідти живим.
Тоді нам на допомогу прийшли наші колеги, друзі та звичайні мешканці міста. Вони зібралися біля ОДА і вимагали, щоб нас відпустили. Ті (бойовики) не стали погіршувати ситуацію і через півтори доби випустили всіх нас шістьох.
– І після цього ви залишили місто?
– Ні. Не одразу. Продовжували працювати, допоки не почали захоплювати міліціонерів. Одного начальника міліції витягли з полону, потім іншого. На календарі – 25 червня. Тоді перебувати в Луганську ставало дедалі небезпечно. І ми отримали наказ виходити з міста. Постало питання: як це зробити? Батальйон «Айдар» просувався вперед на Луганськ, а в Металісті стояли блокпости бойовиків. Де і як пройти? Адже важко було розпізнати, хто свій, а хто ховає свої зрадницькі погляди. Тоді я порадився з усіма колегами і прийшов до загального висновку: через сім-десять днів зустрічаємось у Сватовому, виїжджаємо або самостійно, або парами, але в жодному разі не групами. Поступово прибули усі співробітники. Не можу передати, як я радів від того, що усі товариші залишилися вірними присязі.
– Як змінилися ваші завдання після виходу з Луганська?
– Нам видали одяг, зброю і ми стали брати участь в різних бойових завданнях. Це і чергування на блокпостах, і «зачистки» звільнених територій, і разом з полковником Нацгвардії Олександром Радієвським заходили в Лисичанськ. Словом, сформувалися в боєздатну одиницю і стали бойовими офіцерами.
Вчилися на ходу. Як нести службу на блокпостах, як робити укриття, ховатися від обстрілу. Ретельно вчили військову справу, бо від цього залежало і власне життя. Коли ми зайшли у звільнений Сєверодонецьк, місто нас зустріло мертвою тишею. Всі сиділи по домівках, бо боялись, що будуть всіх вбивати. Так їх залякували бойовики. Потім люди несміливо, але почали виходити на контакт, спілкуватися з нами. Коли дізналися, що ми луганські міліціонери, зітхнули з полегшенням, без перебільшень, обіймали нас і плакали. До речі, на все місто нас тоді було десь 15 озброєних міліціонерів.
– У вас є нагорода МВС – відзнака за відвагу і службу. Розкажіть, за що ви її отримали.
– Конкретно цю – за участь в бойових діях. На початку серпня наше Головне управління УМВС перемістилося до Сєверодонецька. Командування добровольчим батальйоном «Київ» звернулося до керівництва з проханням надіслати групу співробітників міліції для роботи з населенням, аби уникнути засланих «казачків». Красний Яр був реальною лінією бойових дій, тому людей брали на добровільних умовах. Я увійшов до складу тих 18 міліціонерів-добровольців, які поїхали на лінію фронту. У Красному Яру ми займалися своєю роботою, як і в Сєверодонецьку, але в інших, бойових умовах.
Саме у Красному Яру, в батальйоні «Київ», нас навчили користуватися бойовою зброєю, гранатами, вперше військові розповіли нам про тактику дій. Постійні мінометні та стрілецькі обстріли, натиск танків не припинялися. Та найбільша проблема полягала в тому, що населення селища, а це було до 10 тисяч осіб, не мало ані води, ані світла, ані газу. Тому ми, працівники міліції, турбувались про надання гуманітарної допомоги, забезпечили відновлення необхідних умов для життєдіяльності населення.
У Красному Яру ми перебували до початку вересня, доки не змінилась ситуація. Українські війська з боями вийшли з Лутугиного, покинули Хрящувате, а російські війська через Давидо-Микільське зайшли на територію Луганська. За наказом командування батальйон покинув селище, а разом з ним вийшли і ми.
Після цього деякий час я знаходився у Щасті. Нас там залишалося близько 50 міліціонерів, разом із батальйоном «Айдар» тримали оборону і не дали ворогові захопити місто.
За це і отримав нагороду МВС – відзнаку за відвагу і службу, а міністр вручив нагородну іменну зброю.
– Як всі ці події вплинули на криміногенну обстановку?
– Тоді в області почали формуватися бандитські організовані групи. Колишні злочинці озброювались, мали нашивки «Айдару» і під виглядом добровольчих батальйонів грабували і залякували населення, викрадали людей і транспорт. Ми поступово затримали всіх, і сьогодні територія Луганської області найбільш безпечна для проживання, незважаючи на бойові дії.
– В таких умовах дуже важко працювати. Чи не приходять думки залишити службу?
– Ні. Ви розумієте, це якийсь потяг до служби. Мені цікаво працювати з головоломками, коли злочинець заплутує сліди, а ми їх розплутуємо. Раніше це була просто робота, а тепер – стиль життя. Приємно чути щирі слова подяки за надану нами допомогу. Я відзначив таку річ: всі, хто пройшов бойове загартування, не можуть бути байдужим до людської біди. Не можна заперечувати очевидне: війна згуртувала нас.