Підполковник поліції Віктор Поздняков, який нині очолює  управління протидії наркозлочинності в Рівненській області, після повернення із миротворчої місії у Південному Судані планує залишитися в Україні та впроваджувати власний досвід реформування поліції. 

Віктору 39 років, 21 із них він працює в правоохоронних органах, 10 – у миротворчих місіях ООН. Каже, зміни, що розпочалися в українській поліції невідворотні, проте відбуватися вони повинні швидко та комплексно. 

—    Як виникла ідея поїхати у місію, і як вийшло так, що ви провели там 10 років ? 

—  Я родом із містечка Клевань, більш відоме за Тунелем кохання. Свій професійних шлях розпочинав оперативником карного розшуку у Володимирці. Глянув на карту, де це взагалі, і поїхав працювати. Потім мене перевели у Рівне, де на різних посадах попрацював ще шість років. Про місії дізнався випадково. Та, щоб туди поїхати, потрібно добре знати англійську. Все починав із нуля. Жив у гуртожитку, відвідував безкоштовні заняття волонтерів із США, які в нас жили по сусідству. Додатково займався з репетитором. І вже буквально за рік я успішно здав тестування і був відряджений до Судану. Система там така, якщо ти показуєш гарні результати – працюєш рік і керівництво місії може клопотати, аби тебе залишили надовше. 

У першій місії я провів два роки. Була можливість залишатися, але все ж хотів повернутися додому. Втім, через півроку знову поїхав у Ліберію, тепер уже на три роки. Потому знову рік в Україні і три роки — у Південному Судані. Поки що це моя крайня поїздка. Хоча, відверто кажучи, є відчуття ніби робота тут – це моє чергове відрядження для налагодження роботи в Україні. 

—    Які ваші враження від цих відряджень ? У порівнянні з нашою роботою в Україні, яку різницю ви відчули ?
—    Коли приїжджаєш туди, тебе направляють на місця, от як у нас райвідділи. Усі починають з патрульних. Далі, якщо ти хочеш і маєш задатки, ти ростеш у кар’єрному плані. Я невдовзі став «training officer» — проводив навчальні заняття, а далі почав працювати в «community policing». Так, та сама «community policing», яку нині в нас впроваджують. У цьому підрозділі було цікаво, бо ніхто з нас на той час не практикував нічого подібного. У нас були дільничні, але функції у них були дещо  інші. Ми створювали там цей підрозділ як перехідну ланку між громадою і поліцією. Це напрям роботи у налагодженні партнерських зв’язків між місцевими громадами, у зміцненні довіри та орієнтування на запобігання правопорушень.  Звісно, що все це через співпрацю громади і поліції. 

Така форма комунікації дуже виправдана у сільській місцевості, де здебільшого проблеми виникають на побутовому рівні, які вдавалося вирішити завдяки співпраці з лідерами їхніх громад.

— А які ще відмінності на службі у нас і закордоном? 

— Передусім, практично відсутній паперовий документообіг. Вже тоді у 2008 році все було в електронному форматі. У кожного є свій e-mail і твої завдання, проекти все в тебе на пошті. А відповідь надавалася за лічені хвилини без необхідності друку та підпису. Якщо ти в офісі, то відповідаєш через робочий ноутбук, якщо десь поза межами, то — з телефону. Тобто взаємодія між підрозділами здійснювалася переважно через електронне листування. Ми користувалися захищеними мережами, а ІТ-спеціалісти слідкували, щоб інформація не потрапляла, кому не потрібно. 

Крім того, наприклад у Ліберії, структура поліції дещо спрощена:  є офіцері поліції (патрульні), які займаються «легкими» злочинами – це крадіжки, незначний обіг наркотиків, порушення порядку. І є детективи – які займаються кваліфікованими злочинами по напрямах – вбивства, обіг зброї, наркотрафіки. До того ж кожен офіцер міг самостійно розслідувати та направляти нетяжкі справи до суду буквально за декілька днів. Кримінальна справа – це всього 20-30 аркушів процесуальних документів і нічого зайвого. Це запозичена американська модель поліції.

—  Як просувалася ваша кар’єра і яка посада була для вас важливою у професійному розвитку? 
—  Уже в Ліберії керував підрозділом поліції ООН, чисельність якого становила 80 міжнародних поліцейських. Ми працювали пліч-о-пліч із місцевою поліцією і обслуговували територію столиці Монровії з півторамільйонним населенням. Роботи було більше ніж достатньо, так як криміногенна ситуація у місті була напруженою і переважно вчинялися важкі злочини. 
Вже у Південному Судані я склав іспити на інструктора і займався тестуванням кандидатів із різних країн для участі в місії. Також координував роботу щодо розгортання нових поліцейських підрозділів у місії. Для мене це був колосальний досвід, особливо в плані комунікації із штаб-квартирою в Нью-Йорку, безпосередніми відрядженнями до інших країн, робочими зустрічами з найвищим керівництвом поліції цих країн. 

—    В Україні триває реформа поліції. На вашу думку, ми зможемо це робити самостійно ? 

—    Звичайно, що можемо, але із допомогою наших західних партнерів це буде набагато швидше, враховуючи їхні напрацювання, ефективність запроваджених проектів, адаптацію і впровадження у нас. До того ж, реформа має бути комплексною і стосуватися усіх структур, які взаємодіють між собою, тоді ми отримаємо очікувані результати. 

—    Я так розумію,  ви налаштовані поки залишитися в Україні, чи маєте плани щодо організації роботи у відділі, яким нині керуєте? 

—    Поки що в мене є таке відчуття, що я тут як в черговій місії – буду впроваджувати здобутий досвід за кордоном тут, у Рівному. Мене призначили на посаду начальника УПН області відносно нещодавно, лише місяць тому. Але я для себе вже окреслив два-три проекти, на які буду орієнтуватися. 

Перш за все хочу сказати, що проблема боротьби з наркоманією потребує комплексного підходу. Це як документування злочинної діяльності наркозлочинців, передусім наркозбувачів, подальшого притягнення їх до відповідальності, так і посилення превентивних заходів, насамперед, серед молоді. 

От в звіті ООН вказують на три періоди, коли люди вперше пробують наркотики. Це 14-16 років – третина, 17-20 – інша третина і всі інші у віці 20-25 років. Так само і в нас. Тому варто орієнтуватися на збереження здорового майбутнього покоління нації. Їм кажуть – ой-ой-ой це не добре, так не можна. Але в більшості випадків молодь не знає, до чого це приводить, як кардинально змінюється їхнє життя вже практично після першого прийому наркотиків. Коли ти психологічно ламаєшся і перетворюєшся на жебрака, який тільки і шукає по точках шприци з залишками дози. Коли в подальшому тіло споживача наркотиків перетворюється на суцільну рану, коли ін’єкційні наркотики передають СНІД, гепатити та інші небезпечні хвороби. Про це необхідно говорити. І займатися цією роботою системно, охопити кожну школу, кожен клас, кожну дитину.

І якщо нам вдасться зберегти навіть одне життя, я вважаю що це вже успіх.

—    А у чому секрет успіху підполковника поліції Віктора Позднякова?

—    Не боятися виходити із зони комфорту, не боятися опановувати щось нове, досі невідоме тобі. І звісно, що у підтримці рідних, які поруч, які розуміють і забезпечують комфорт, але вже сімейний.

Спілкувалася Ольга Ангелова,

інспектор відділу комунікації поліції Рівненської області