42-річний поліцейський-криміналіст Сергій Клось понад два місяці працював у одній з найгарячіших точок на півдні України. 

У серпні 2023-го ми з колегою Романом Дорощуком у складі волинської криміналістичної лабораторії виїхали для надання практичної допомоги у Херсонську область. Це був Бериславський район, який безпосередньо межує з Каховською ГЕС. Ми надавали колегам практичну допомогу щодо документування наслідків воєнних злочинів, тобто це фіксація, виявлення і вилучення якихось речових доказів, якщо, звісно, дозволяв стан безпеки, бо обстріли там щодня.

Спочатку ми ще оглядали наслідки підтоплення. Основну масу роботи зробили колеги, адже зруйнували ГЕС ще 6 червня, та все ж дещо ще залишилось. Ніколи не думав, що вода може наробити стільки біди. Там, здається, й місце високе, відносно річки, і все одно на півтора метри вода стояла в будинках. Фіксували рівень води, підраховували масштаби збитків, що були завдані.

Далі - працювали на місцях обстрілів. 90 відсотків оглядів були або на невеликих відстанях від Дніпра, або на самому березі, з іншого боку вже перебували російські військові формування. І там така специфіка, що постійно «висять» їхні дрони, постійно. Ти не можеш передбачити момент, коли почнеться обстріл, тобто весь час ходиш і слухаєш. Є таке поняття «вихід», от чуєш «вихід» і падаєш, чи десь шукаєш укриття.

Страшно, що обстрілюють все, не зважають - лікарня це чи житлово-комунальне підприємство, в магазини, - будь-куди може прилетіти.

Дуже дивно для мене, що багато цивільних залишились там, навіть були люди з дітьми. Часто діти отримують поранення, а під час нашої ротації троє загинуло. Й у мирному житті було найскладніше, коли доводилося виїжджати на смерті маленьких дітей, а тут що говорити: це торкається серця і душі, до всього іншого звикаєш.

Я спілкувався з одним літнім чоловіком, в нього такий хороший будинок був. Розповідав, що діти виїхали, а він залишився доглядати майно, бо обкрадуть. Я його намагався переконати, що життя дорожче, що, якщо прилетить, не буде ні майна, ні здоров’я. І от за декілька тижнів на його подвір’ї зірвалася авіабомба, він залишився живий, але отримав травми.

Дивишся на це: людина жила, нікого не чіпала, щось будувала, щось старалася, і в один момент пролетіла керована авіабомба й усе зруйнувала.

Ще одна історія: чоловік і жінка прийшли в місцеве ЖКП оформляти довідку про пошкодження майна внаслідок обстрілу, і саме в цей момент туди прилетіло дві авіабомби. Те подружжя загинуло, ось така доля. Це складно «переварювати», а таких випадків було дуже багато.

Кілька разів і ми потрапляли під обстріл, одного разу міна прилетіла за 50 метрів від машини. Ми просто їхали, і тут вибух, відразу на газ та вперед. А в останній день роботи там сталося дещо серйозніше.

Як то кажуть: нічого не передбачало біди. Поїхали на стандартний огляд, залишаємо машину, замаскували її і пішли на місце, яке мали оглядати. Раптом чуємо звук безпілотника. Слідчий, який був з нами, одразу зреагував й сказав: «Хлопці, в укриття».

Ми сховалися у напівзруйнований будинок, а два дрони були над нами з двох боків. Тут один скидає вибуховий пристрій, а за трохи інший, нас це не зачепило. Вони ще трохи «повисіли» та полетіли на «базу», а ми вже мали змогу вийти, аби швидко їхати звідти, бо зрозуміли, що жодних слідчих дій не проведемо.

Але виїхати не вдалося: машина посічена, колеса спущені, завести то завели її, а от коробка передач була повністю несправна. Тут знову звук безпілотників, знову ми були змушені ховатися в укриття до військових.

Просиділи там години чотири, підрахували, що було десь 15 скидань так званих ВОГів (осколкові гранатометні постріли), один біля авто не розірвався навіть. А потім кілька разів чи міни, чи снаряди нас накрили, в будинок потрапили, але якось нам пощастило.

По рації вдалося зв’язатися з місцевим Головним управлінням поліції, і каховська група колег, незважаючи на обстріли, приїхала, аби нас евакуювати. Дякую тим відважним хлопцям.

Тоді ми десь о 10 ранку заїхали на місце, а виїхали ввечері. З нами довго не могли зв’язатися, на телефонах – купа пропущених дзвінків, повідомлень. І, як показала практика, зв’язок – це надважливо.

У нас тут на Волині такого, слава Богу, немає, дасть Бог, і не буде, і це завдяки бійцям, які там служать. Я вважаю, що кожен має побувати на Півдні, Сході, щоб побачити ту реальність і не забувати про війну та більше допомагати. Нам гріх жалітися, нам потрібно цінувати те, що маємо.

Що мотивує мене їхати у ті небезпечні місця і працювати? Напевно, хочеться допомогти людям, які постраждали, підтримати колег, які там працюють, адже їм набагато важче, ніж нам. Також хочеться зробити всій внесок у відновлення справедливості: ми переможемо, це буде скоро.

Сектор комунікації поліції Волинської області