Повний текст інтерв'ю Олега Лакусти для "Цензор. НЕТ"

Полковник Олег Лакуста першим серед поліцейських, які з початком повномасштабного вторгнення рф стали на захист нашої країни, отримав найвищу державну нагороду – звання Героя України з орденом "Золота Зірка".

Начальник управління КОРД в ГУНП в Чернівецькій області, який понад 20 років служить в органах внутрішніх справ, брав участь та керував спецопераціями із затримання особливо небезпечних злочинців, виконував завдання на сході під час антитерористичної операції - з тих співрозмовників, які не дуже люблять розповідати подробиці пережитого. І коли я запитала про бої під Бахмутом, він просто сказав, що не зробив нічого надприродного.

Водночас з перших днів повномасштабного вторгнення рф поліцейський командував однією з рот, яка у складі полку спеціального призначення НПУ "Сафарі" брала безпосередню участь у визволенні Ірпеня, виконувала інші бойові завдання у Київській, Сумській областях. А також брала активну участь у наступальній операції на Харківщині, зокрема, у визволенні населеного пункту Руська Лозова, штурмуючи висоти разом зі зведеною тактичною групою "Адама".

А коли спецпризначенці на Запоріжжі потрапили під потужний ракетний удар ворога, евакуйовував поранених.

Своє ж поранення дістав вже на Донеччині, коли виконував бойове завдання у складі зведеного загону бійців КОРД. Тоді вночі "вагнерівці" зайшли за Бахмут, а група поліцейських, якою він командував, підтримала військових, і вони разом зупинили наступ ворога.

"НАМ УСІМ ІЗ ЦИМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЖИТИ, БО ТАК, ЯК БУЛО ДО ЛЮТОГО МИНУЛОГО РОКУ, ВЖЕ НЕ БУДЕ"

– Ви зараз перебуваєте на лікуванні після поранення. Ви його дістали в боях за Бахмут?

– Так, це було в районі Бахмуту.

– А що саме це був за бій?

– Були дані про прорив противника в передмісті Бахмуту. Нашим завданням було цей прорив, скажімо так, усунути. Ми підтягнулись ближче і вийшли на вогневі точки. Напоролись на загороджувальний вогонь артилерії противника. Та нам вдалося закріпитись на позиціях. Нічого такого надприродного.

– Ви керували групою?

– Так, однією з груп було доручено керувати мені.

– Знаєте, ще рік тому я не думала, що поліцейський з КОРДу розповідатиме мені про цей важкий бій так буденно, як про щось звичне. Згадалося, як під час формування поліцейського спецназу ті, хто хотів туди потрапити, проходили курс виживання. Це коли взагалі немає ні хвилини вільного часу, ви можете спати не більше чотирьох годин на добу. І остання доба – зовсім без сну.

З марш-кидками на 50 кілометрів. А в найкоротшому, на 10 кілометрів, окрім зброї з бронежилетом ще й мішок з піском.

Та багато іншого. Тоді мені здавалося, що все це занадто. А зараз розумію, що певною мірою ви виявились готовими до війни.

– Цей курс – це той з етапів відбору, який призначено для того, щоб людині швидко стало зрозуміло, їй справді потрібна така служба чи тільки здається.

Щодо навичок і тих знань, які ми отримали і на цьому курсі, й на базовому курсі підготовки, а згодом на курсах підвищення кваліфікації або зборах вузьких спеціалістів, можу вас запевнити, що це все нам дуже знадобилось відразу з початком повномасштабної війни. Вони нам були потрібні в роботі тоді, потрібні й зараз. Ви праві.

Я загалом вважаю, що нам слід вчитися стільки, скільки ми служимо. Все знають лише теоретики (посміхається, – авт.). Практикам вчитися треба постійно. І ти все одно ніколи не зможеш сказати, що тобі відомо буквально все. Бо ситуація дуже швидко змінюється – й дуже швидко треба приймати рішення для того, щоб адекватно на неї реагувати. Це, як на мене, очевидно.

– Вам важко було проходити цей курс виживання? Чи у вас на той час уже була непогана підготовка? Ви ж до цього, якщо я не помиляюсь, служили у спецпідрозділі "Сокіл", бійці якого з 2014 року виконували бойові завдання на сході.

– Не помиляєтесь, до приходу в КОРД я ніс службу в підрозділі "Сокіл" і теж бував на сході.

А на цьому мотиваційному курсі було настільки цікаво і ми тоді настільки хотіли потрапити в цей поліцейський спецназ, що на деякі моменти дискомфорту не звертали уваги. Та й тим, хто постійно тренується, не так важко все це давалось.

– Коли почалася повномасштабна війна, чому ви прийняли рішення піти воювати? Ви ж перебували у Чернівецькій області, яка була однією з найвіддаленіших від лінії фронту і найбезпечнішою в перші місяці наступу росіян.

– Слухайте, за дуже короткий час усім стало зрозуміло, що це стосується кожного, незалежно від того, в якій області ти перебуваєш. Чи це область на лінії фронту, чи, як ви сказали, в глибокому тилу. І кожен має докласти зусиль, щоб якомога швидше вибити ворога з нашої землі.

У день наступу нас підняли по тривозі й дали завдання – прикриття стратегічно-важливих об’єктів, які потенційно могли стати об’єктами нападу. Наприклад, аеропорт.

Коли вже стала більш зрозумілою обстановка в області й надійшла вказівка про формування зведеного загону, який би виконував певні бойові завдання, співробітники зі складу нашого підрозділу поїхали в Київ.

– Спочатку ви долучились до лав штурмового полку спецпризначення "Сафарі" і першим вашим бойовим завданням стало визволення Ірпеня?

– Так, ми працювали в Ірпені й Бучі.

– Поговорімо про Ірпінь. Це ще були бої чи вже так звана "зачистка", коли заходили бійці "Сафарі"?

– Для "зачистки", коли ми заходили, було ще зарано. Ми зіткнулися насамперед з роботою їхньої артилерії. І, звісно, там була жива сила противника. Ми мали закріпитись на рубежах і дочекатись заміни.

– Щоб закріпитись, треба до цих рубежів ще дійти. Добре, що тоді це вдалося. Ми чули в Києві це відлуння боїв, артилерію. Дехто навіть з місцевих казав, що навчився розрізняти, коли стріляють росіяни, а коли наші. Звісно, це перебільшення, та люди, мабуть, так адаптували свою психіку до того, що відбувалось, боролися зі страхом.

– Нам усім із цим доведеться жити, бо так, як було до лютого минулого року, вже не буде. Я впевнений, що навіть коли все це закінчиться, кожен розділятиме життя на періоди "до" і "після".

Коли я був малим, мій дід – ветеран тієї війни – казав, що в нашій історії дуже рідко бувало, щоб підряд два покоління жили без війни. І додав приблизно таке: "Я своїм дітям забезпечив можливість жити без війни, тепер – твоя черга". Слухав його і думав, ну що це за розмови?! А тепер розумію, що це був життєвий досвід.

– Краще б ваш дідусь помилився, та вже є, як є. Коли ви прийшли в полк "Сафарі", вам довелося освоювати якусь військову спеціальність чи було досить тих навичок, які отримали в КОРДі?

– Ну як вам сказати? Чітко провести лінію і визначити, що ці навички було здобуто під час навчання в мирний час, а ці – ось зараз, дуже важко. Я ще раз повторю: ми постійно повинні вчитись, тренуватись, вдосконалюватись, тому що обстановка змінюється швидко, і ми повинні діяти залежно від тієї обстановки, яка складається на цю мить.

Тому нам багато чого доводиться вчитись. Бо обстановка, яка складається, байдужа до виправдань. Не скажеш просто: "Я цього не знаю, а цього не вмію". Ціна, яку доведеться платити за незнання чи невміння, за брак навичок, надто висока, щоб ми гаяли час. От зараз, поки перебуваю на лікуванні, намагаюсь ліквідовувати прогалини в теоретичних знаннях, підготовці.

– Підготовка в КОРДі, та й у "Соколі" – це певний комплекс. Ви щонайменше вміли володіти стрілецькою і гранатометною зброєю, штурмувати. Причому, якщо можна так сказати, ювелірно, бо одне із завдань цих підрозділів – визволення заручників. А які ще навички, отримані безпосередньо під час служби в поліції, знадобились на війні?

– Дуже допомогли навички з топографії, орієнтування на місцевості. Тому що заповзти не туди або туди, куди не треба взагалі, – це не дуже гарна ідея (посміхається. – авт.).

– А от те, що вас учили рятувати заручників, якось допомогло, коли ви визволяли населенні пункти і знали, що там є наші люди – в будинках, у підвалах, у кімнатах, які поруч із окупантами?

– Визволення заручників у мирний час і робота в умовах військового протистояння має певну різницю. Від нас як співробітників поліції завжди вимагалось дуже відповідально ставитись до кожного акту натискання на спусковий гачок і працювати по видимій цілі. І було правило: бачу – стріляю, а не бачу – спостерігаю. Умови війни внесли в ці правила певні корективи. Звісно, досвід, який був до війни, потрібно було використовувати, щоб максимально ефективно діяти на фронті.

– Коли ви з "Сафарі" заходили в Ірпінь, вас орієнтували на які дії? Ударно-штурмові?

– Коли ми заходили в Ірпінь нас орієнтували на пошуково-штурмові дії. Бо у нас були дані про розташування противника, але не точні, орієнтовні. І нам треба було в деяких ситуаціях їх уточнити.

– Але ж ви не йшли навмання?

– Ні, ми у місті орієнтувались досить упевнено. Вивчали свіжі супутникові аерофотознімки. Тоді добре працювали аеророзвідники, за що їм велика шана і повага.

А далі… Знаєте, є такий вислів: немає більшого щастя, коли в тебе хтось стріляє і промахується? Я б іще сказав, що на другому місці для щастя – це коли наводиш свою артилерію і вона поціляє туди, куди слід.

– Місцеві жителі, які пережили окупацію, відразу зрозуміли, що в Ірпінь зайшли наші? Відразу вийшли до вас чи певний час спостерігали, боялись?

– Люди, які залишались в Ірпені під час окупації, були там не тому, що самі цього захотіли. У них не було іншого вибору. До нас вони спочатку поставились із пересторогою. Бо людина, яка побачила війну в таких масштабах і стільки пережила за короткий проміжок часу, поводитиметься інакше, це цілком зрозуміло. Та зазвичай ми швидко знаходили спільну мову.

– Нацгвардійці розповідали, що коли вони заходили в села, люди плакали, обіймали їх.

– Таке теж було. Та вже трохи пізніше, коли більш-менш обстановка стабілізувалась.

– І ще прагнули нагодувати. Хоч у самих були важкі часи.

– А у нас навпаки було. Ми віддавали свої сухпайки, які мали, бо людям нічого було їсти.

– Після визволення Київщини поїхали з полком "Сафарі" на Харківщину?

– Спочатку була Сумщина, потім Харківщина й Запоріжжя.

"ПЕРЕДБАЧИТИ ВСЕ НЕМОЖЛИВО, Й КОЖНА СИТУАЦІЯ - ЯК ПЕРША"

– Під час ракетного удару тоді в Запорізькій області загинуло багато ваших колег-поліцейських, офіцерів КОРДу. Ви були десь недалеко, коли це сталось? Не евакуйовували своїх?

– Від місця, куди влучила ракета, я був десь метрів за 17. Після влучання чую стрелкотню. Маякую по рації "кругова", бо подумав, що зайшла група росіян. Але дуже швидко стало ясно, що це детонує БК. Бо ми мали виходити, і він уже був у машинах.

Коли зрозуміли, що це БК, почали операцію з евакуації.

– Тоді багато було поранених?

– Так.

– Важкі поранення?

– Різні.

– Усіх, хто вижив, встигли витягти і врятувати?

– Устигли. Тоді під час ракетного удару що місцевий підрозділ поліції, що підрозділи протипожежної служби, що підрозділи медичного забезпечення дуже чітко відреагували й надали підтримку так, як це належить робити.

– Після того, що сталося, бійців КОРДу вивели з "Сафарі"?

– Так, оскільки було багато загиблих і поранених, продовжувати виконувати завдання тією кількістю бійців, яка залишилась, не було змоги.

– А у вас була окрема рота?

– У складі полку був підрозділ, який складався зі співробітників управлінь КОРДу з різних областей, співробітників рот поліції особливого призначення також різних областей і добровольчих батальйонів. Через таке поєднання нам знадобилося менше часу на злагодження. Бо тоді Київ і Київська область потребували швидких дій.

– У вас яка була посада?

– Мені було доручено керувати ротою КОРДу.

– Що було після цієї трагедії на Запоріжжі?

– Ті співробітники, які дістали поранення, після проходження курсу лікування і реабілітації продовжили підготовку на місцях. Потім був зведений загін, який складається зі співробітників КОРДу, – й далі продовжили виконання завдань там, де була у цьому потреба.

– Я лише раз була в Бахмуті. Та попри те, що на Донеччині вже кілька років тривали бойові дії, місто видавалось затишним. А що побачили ви? Там багато чого було зруйновано?

– Коли місто так інтенсивно відпрацьовує артилерія ворога, інакше й бути не може. Я до цього лише проїздом був у Бахмуті 2014 року, тож мені ні з чим порівнювати.

– Багато людей звідти не виїхали?

– Наскільки багато – не скажу, але були люди. Які не виїхали з тих самих причин, що й свого часу з Ірпеня. Хтось не виїхав з Бахмуту, бо не має куди їхати, ще хтось не може залишити родичів, які не в змозі їхати через стан здоров’я. Хоч, звісно, є й "ждуни".

– Вони що, не бачать, як розгортаються події, що замість вдаваного порятунку росіяни все навколо знищують?

– Бували такі ситуації, коли ворог починає інтенсивний обстріл, ми ховаємо людину в укриття, а коли обстріл закінчується, питаємо: "Ви тепер розумієте, що насправді відбувається?". А вона відповідає: "Все одно раніше газ був дешевшим". Ось таке викривлене сприйняття реальності.

– Але ж там запросто можна загинути.

– Можна. Але ж не будеш силоміць людину тягнути в машину і вивозити.

– А були випадки, коли люди просили вивезти, й ви вивозили з-під обстрілів?

– Не часто, але такі ситуації були.

– Пам’ятаєте свої відчуття, коли виконували своє перше бойове завдання?

– Дуже добре.

– Що це за відчуття?

– Відповідальність.

– Ну, у вас завжди була відповідальність.

– Так, але тут уже з огляду на нові умови.

– Відповідальність перед кимось чи за щось?

– За результат виконання завдання, за співробітників, за цивільних, які волею долі опинились у тому районі, де ми виконували бойове завдання. Багато за що була відповідальність.

– Читала в інтерв’ю одного зі спецназівців, що перший бій за відчуттями можна порівняти з тим, як уперше сідаєш за кермо автомобіля. Бо ти лише теоретично знаєш, що робити. Було щось схоже?

– Мій командир у "Соколі" свого часу брав участь у бойових діях на території Афганістану. То він казав, якщо не переживаєш, значить, чогось не передбачив. Передбачити все неможливо, й кожна ситуація, як перша.

– Що найважче на війні?

– Я не знаю, що на війні є простим.

– Можливо, якийсь найважчий бій?

– Не готовий про це говорити. Хай це певною мірою забобони, але знаєте, як кажуть: як би не було важко, завжди може бути ще важче.

– Зараз багато хто каже, що Україна має перемогти. Наші військові, міжнародні партнери. А як думаєте ви, чому Україна переможе?

– Ми на своїй землі і правда за нами. Незважаючи на всі труднощі, ми зобов’язані перемогти, воно само не зупиниться.

– Уявімо, що ми перемогли. Що далі? Чи варто нам готувати поліцейських надалі так, щоб вони будь-якої миті могли знову стати на захист держави, бо з такими сусідами, як росія й білорусь, ніколи не знаєш, чого чекати?

– Варто готувати не тільки поліцейських, варто готувати всіх. Кожен громадянин має бути готовим, коли буде потреба взяти до рук зброю і захищати свою землю. Інакше він не має права називатись громадянином цієї країни.

– Готові, як ми бачимо, не всі. Чимало було тих, хто поїхав у ту ж саму Чернівецьку область, щоб там пересидіти.

– Тих, хто тікав, не варто називати чоловіками. Я можу сказати, як ми їх називаємо, але це буде не літературно.

Ми якось під ранок приїхали з-під Ірпеня на базу й усі дуже хотіли спати, бо стомились. Я щойно вийшов від Бетона (позивний командира полку "Сафарі". – авт.), заходжу в розташування і чую гучний регіт. Я до них – пацани, ви чого не спите? – а вони показують фото, на якому затриманий на кордоні персонаж у жіночому бюстгальтері. Хіба таке назвеш чоловіком?

Автор: Тетяна Бодня