Як це - захищати до смерті? Це бути щитом для понад пів тисячі цивільних маріупольців, які ховаються від бомбардування «Азовсталі». Це вибивати російські війська з рідного українського міста, віддавати свою їжу, щоб вижили цивільні. Це не здатися та, попри нелюдські умови, оговтатися після поранення та йти в бій знову і знову. Цей чоловік зі справжньої сталі з чистим серцем, нескорений та непоборний. Він назавжди залишиться живим у пам’яті побратимів, колег, рідних і кожного маріупольця, який тільки завдяки його самовідданості залишився живим.
«Стріляй, я прикрию», - Анатолій Дячук.
За його спиною було надійно - саме так згадують колеги. Чесний, відкритий, прямолінійний, спортсмен. Мав аналітичний розум і військові навички.
«Толя був високим і кремезним. Його завжди брали на затримання. Він нічого не боявся. Чи зі зброєю правопорушник, чи без. Він - завжди напоготові. Я знала, що коли Толя поруч, нічого кримінального відбуватися не буде. З ним відчуваєш себе, як за залізною стіною», - розповідає колега бійця.
До 2014 року майбутній правоохоронець працював на одному з місцевих заводів. У перші дні антитерористичної операції на Донбасі зрозумів, що не може стояти осторонь і бути спостерігачем. Рішення прийняв остаточно та безповоротно - піти добровольцем до батальйону «Артемівськ», тут отримав позивний Кіпіш. У подальшому саме з кількох таких добровольчих загонів у 2017 році було сформовано роту поліції особливого призначення. Тут і продовжив свою службу Анатолій Дячук.
Боєць щодня протистояв кримінальним та адміністративним правопорушенням, брав участь в охороні громадського порядку, затриманні небезпечних злочинців, зробив значний внесок у боротьбу з наркозлочинністю.
«Не знаю, як це в нього виходило, мабуть, професійна чуйка, бо на кожному чергуванні, коли Толя був у зміні, ми виявляли закладників. Крім того, всі поставлені завдання Кіпіш завжди виконував на 100 %. Кожен із нас був впевнений – він не підведе. Справжній чоловік і захисник», - згадує поліцейська.
Поза службою поліцейський займався спортом і готувався до марафону. Мав якості лідера, тому навіть у спорті вів за собою людей.
«Толя був відмінним спортсменом. Підсадив колег на тренування. З ним заняття були цікаві», - говорить співробітниця поліції.
Саме на прикладі бійця більшість з офіцерів спробували «моржувати» - занурюватись у крижану воду стало традицією для підрозділу.
Маріуполь, 24 лютого 2022 року.
З початком повномасштабної війни в Україні старший сержант поліції знав, що залишиться захищати мешканців і рідний Маріуполь до самої перемоги.
Правоохоронець під обстрілами, не шкодуючи власного життя та здоров’я, допомагав людям: розвозив воду та їжу, адже місто опинилося в гуманітарній катастрофі під цілодобовим бомбардуванням російських військ, витягував поранених з-під завалів, виїжджав на місця обстрілу та надавав першу домедичну допомогу цивільним.
«Окрім допомоги громадянам ми займалися своїми безпосередніми обов’язками. Несли службу по забезпеченню публічного правопорядку, протидіяли мародерствам, боролися з контрдиверсійними групами, ловили корегувальників. Толя спав по 3 години, аби встигнути виконати свою роботу та допомогти людям», - пригадує колега правоохоронця .
У цей час у маріупольському підвалі за нього молилися дружина та дві доньки – родина залишалася з батьком. Тільки 21 березня Кіпіш вмовив рідних виїхати з повністю окупованого міста, а сам залишився, як воліло серце.
«Тут я зможу зробити більше для країни. Зараз я потрібен Маріуполю», - такими словами попрощався з колегами захисник. Чоловік приєднався до лав «Азова» та продовжив виконувати бойові завдання. Під час одного з них Анатолій отримав поранення. Завдяки незламному характеру та силі духу швидко став «на ноги» та продовжив разом із полком вибивати «орків» з міста, попри переважаючі сили противника.
«Як ми знаємо, його призначили командиром взводу. За його спиною побратими відчували себе завжди захищеними. Він вміло командував, хлопці не боялися з ним іти в бій. Толя ніс службу з гідністю. Військовослужбовці неодноразово відзначали його хоробрість і вміння командувати й виконувати завдання», - розповідає дівчина.
За особисту мужність і самовіддані дії під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України указом президента України Анатолія Дячука було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Фортеця «Азовсталь».
Наприкінці квітня бої за місто перемістилися до території металургійного заводу «Азовсталь». У бомбосховищах підприємства вже майже два місяці ховалися понад пів тисячі місцевих мешканців. Продуктів не вистачало, ліків не було зовсім. Захисники міста і рятували цивільних, і обороняли фортецю від окупантів, і піклувалися про поранених. Віддавали останню їжу людям: у сховищах було багато маленьких дітей.
Щодня бійці приймали нерівний бій, кількість угрупування окупантів перевищувала 14000 військовослужбовців. Попри ворожу авіацію, багатотонні бомби та корабельну артилерію, захисники стали щитом для вільного українського міста. Одне з бойових завдань стало для Кіпіша останнім.
4 травня взвод Анатолія отримав наказ зупинити рух танкової навали росіян: ворог прорвався на територію заводу. Правоохоронець був командиром загону, його воєнні навички не раз рятували побратимів, а стратегічні накази - знищували ворога. В останньому бою чоловік проявив крайню мужність і героїзм, ліквідуючи противника.
«Взвод Кіпіша декілька днів тримав оборону, намагаючись відкинути противника, але окупантів ставало дедалі більше. Тоді Толя повів своїх хлопців в атаку, але отримав поранення, яке, на жаль, виявилось несумісним із життям. Нам дуже не вистачає його присутності. Сумуємо за ним», - зізнається бійчиня.
Анатолій Дячук загинув у свої 39. Він врятував сотні українців і до кінця життя залишився вірним собі та Присязі.
Схиляємо голову.
Відділ комунікації поліції
Донецької області
